Быстрей. Быстрее. Убежать от сюда, идти долго, далеко, чувствовать себя привидением на улицах родного города. Бежать, искать кого-то, на улицу, в лес, в поле, на кладбище.
Мои глаза горят, это они а не я ведут меня. Это какая-то одержимость. Я слеп. Я знаю только одно — надо катить куда-нибудь подальше от всего этого. Выше. Еще выше. Мое сердце бешено колотит, в голове что-то пульсирует в ритм спутывая все мысли.

Важко нести цілу нішу навіяних протиріччями думок та хитких надій у житті в якому живеш не по-справжньому або не живеш взагалі, коли віра в матеріальність кожної такої думки, сказаного або написаного слова стає жахливо невиносимою...

На вулиці був саме розпал серпня, літні пахощі наповнювали гуртожитську кімнату легким вітерцем, вивітрюючи задушливий запах цигарок та дешевих ароматичних паличок. Надворі було затемно, як на таку пору дня, важкі хмари нависали над Пасічною і з них накрапав дощик, що віщував перерости у зливу.
Я неодразу помітила чорно-білу точку під стічною трубою крізь вікно. Це був чорний котик...

Музика яка змиває бруд і нагадує когось. Особливо важко змивати бруд коли їдеш у переповненій маршрутці. Дякую Богу, шо наділив мене вагою 38 кг, в такі дні як цей мене це тішить.
Змивати бруд непросто. Легше змиритись з ним. Людина не може бути ангелом. За ангелами полюють ті, хто кидається в безодню. Шкода, шо вони роблять це так і не побачивши моря. Хоча це добре, бо море теж брудне.