Ночь... Стою у окна... в наушниках играет Epitaphy... тусклым светом горят фонари... на улице так тихо... так спокойно... и в тоже время так одиноко... Смотрю в пустоту и думаю: "Для чего я в этом мире... каково мое предназначение... неужели моя суть заключается в вечном одиночестве... "
Небо... странно, с моего окна всегда видно Венеру... она одиноко мигает в бескрайнем ночном небе... может не так уж и странно... может это не совпадение, а намек на мое одиночество...

Дома... лавочка... тихо и безлюдно... сижу один... уже привык к одиночеству... грусть... нет... к одиночеству невозможно привыкнуть...
Мимо проходят люди... на тебя не обращают особого внимания... огорчение... пульсирующая боль в виске... как больно... но физическая боль ничто, по сравнению с душевной... достал баночку с таблетками... глотнул сразу пять штучек... запил пивом... боль практически мгновенно прошла... мысль: если б душевные травмы так быстро лечились... слезы на глазах... так тяжело... хочется что б кто то утешил... но ведь ты одинок... гнев... некому его успокоить... сделал глоток... вытер глаза... успокоился... вздохнул... посмотрел на часы... на лице читается недоумение... неужели прошло всего пятнадцать минут, а казалось что целая вечность...

Быстрей. Быстрее. Убежать от сюда, идти долго, далеко, чувствовать себя привидением на улицах родного города. Бежать, искать кого-то, на улицу, в лес, в поле, на кладбище.
Мои глаза горят, это они а не я ведут меня. Это какая-то одержимость. Я слеп. Я знаю только одно — надо катить куда-нибудь подальше от всего этого. Выше. Еще выше. Мое сердце бешено колотит, в голове что-то пульсирует в ритм спутывая все мысли.

Сонце ще бігло по то сторону Великих гір. Я прийшов перший, прийшов щоб зайняти місце ближче. Ближче до лорда, ближче до суддів, ближче до друга. Щоб потрапити сюди, мені прийшлось витратити усі золоті монети, котрі я, котрі ми, збирали на подорож. Подорож, я навіть усміхнувся, смакуючи це слово. А ті ж, що залишились жбурнув у темряву залу. Так важко здобуті, без цілі - вони втратили свою цінність.

Різноманітні тренінги - люди вже давно звикли до цього феномену.
Я не була ще на жодному повноцінному тренінгу - томущо коштують вони немало.
Але я побувала на невеличкій зустрічі- презентації тренінгу. І вже звідтам винесла для себе щось. Це цікаві люди. А от і враження мої...

З висоти пташиного польоту було видно прямокутну будівлю з темно-зеленою покрівлею. Маленькі люди-студенти (чомусь мені здалось що це були саме вони) метушились на галявинах зеленого парку. Величезні дерева утворювали правильний круг з прямокутною будівлею в центрі.
Ракурс, як завжди помінявся, я був надзвичайно радий, що стою на своїх ногах і на землі. Сонечко приємно зігрівало тіло, після прохолодного вітру висоти. Але я ніяк не міг зрозуміти, чи це був якийсь навчальний заклад, чи це була психіатрична лікарня. А іди до вивіски, котра виднілась біля головних воріт мені аж ніяк не хотілось.

сожгли мосты
закрыли дверь
о чем ты думаешь теперь?
а я...сижу курю..
не сплю
стихами в стену говорю....
"Есть только ты
в моей душе...."
а в общем....
похуй мне уже.

Важко нести цілу нішу навіяних протиріччями думок та хитких надій у житті в якому живеш не по-справжньому або не живеш взагалі, коли віра в матеріальність кожної такої думки, сказаного або написаного слова стає жахливо невиносимою...

На вулиці був саме розпал серпня, літні пахощі наповнювали гуртожитську кімнату легким вітерцем, вивітрюючи задушливий запах цигарок та дешевих ароматичних паличок. Надворі було затемно, як на таку пору дня, важкі хмари нависали над Пасічною і з них накрапав дощик, що віщував перерости у зливу.
Я неодразу помітила чорно-білу точку під стічною трубою крізь вікно. Це був чорний котик...

Духовно мы богаты, душевно мы больны (с)
В небесные палаты стремимся без вины
Изысканные страсти пригубим, не стыдясь
Допьем до дна лихую, больную, злую власть

Достойная свобода - никто и ничего,
Не знать огня и воду, не знать друзей, врагов
Я знаю, как вселенные движением смещать -
Но не умею плакать, не знаю, как прощать

Густе море зеленого лісу розрізав широкий шрам нового тунелю. Я стояв на пагорбі і намагався насолоджуватись вечірніми сутінками, котрі швиденько окутували все навкруги. Внизу розгулялось будівництво, сріблястою змією зі сталевими боками, тунель повз до далекого міста. Маючи лише один намір - забрати в своє черево якомога більше людей та не тільки людей. Робота навкруги кипіла та кишіла. Шум, гамір, лязкіт металу та приглушені голоси. Я досить давно перестав будувати тунелі. Це звісно голосно сказано – старший куди пошлють. Але працювати було цікаво, мене кидало з одної ділянки на іншу, я освоїв майже всі види роботи; починаючи вкладанням кабелю і закінчуючи програмування відсіків. Більшість робочих на цій частині, була мені знайома, тому не передчуваючи ускладнень, почав спускатися до вагончика. Те що зараз була невеличка перерва на обід, якщо бути точніше то вечерю, не було випадковістю, час я підібрав ідеально.

Он уйдет, когда станет вовсе невыносимо
Хуже, чем при Нагасаки и при Хиросима
Хуже чем обещают прогнозы в подлунном мире
Хуже, чем убивают далекие черные дыры,

Не удержавшись у края латунного нимба
Он развернется спиной к неуютному Лимбу

маленький експеримент