У теплий літній вечір стара похила жінка сиділа у дерев'яній кріслокачалці і читала газету. Сонце повільно полишало землю і забирало свої золоті яскраві промені. У сусідній кімнаті було чути гучну і неприємну для бабусі музику. То внучка. Її зовсім не цікавило, що бабусю дратував шум із її кімнати. А на кухні вже хвилин із 20 свистів чайник, який доречі, поставила онука, та старенька і не думала його виключати. Вона лише через зуби безмовно сипіла. Терпець її увірвався і вона крикнула:
- О Боже! Коли вже я нарешті помру, щоб не чути усього цього? - та крик її нічого не змінив і вона далі почала гортати свіжу газету "Високий Замок"

Здала ДИПЛОМ. Вже за столом.
Всі жваво розмовляють.
Мене ж пронизують думки:
Що далі всіх чекає?

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Скажіть мені, хто є я в цьому світі?
Що тут роблю і що в житті шукаю?
Куди іду. І що знаходжу, що втрачаю?
Й що далі буде – я й сама не знаю…

Життя – о скільки всього в цьому слові.
Безшумна хвиля, шо прямує в небуття!
У кожного своя у житті доля,
У кодного своє в ньому буття.

До пари лишалося ще півгодини. Щоб не чекати на неї у сірому і похмурому корпусі, я вирішила скоротити час у парку, повз який проходила. Присівши на вільну лавочку, я дістала із сумки книжку і почала читати.
- Біля вас вільно? - почула я біля себе голос і підняла голову. Неподалік мене стояв чоловік середніх літ у сірому капелюсі і у сірому плащі.
- Так, - відповіла я , відсовуючись із середини, до одного із країв лавки.
Не зважаючи уваги на цього чоловіка я і далі продовжила читати свою книжку.

Ми бачимо те, в що віримо. Ми віримо в те, що хочемо. Ми хочемо те, що приносить задоволення. Задоволення приносить щастя. А щастя це наявність усього потроху але бажаного і досконалого. А Бажане і досконале ми не завжди бачимо і отримуємо. Тоді ми не віримо в те що ми не завжди бачимо. Отже ми не завжди щось хочемо. Значить ми не завжди досягаємо задоволення і щастя. Коли ми не маємо щастя - ми не досягаємо досконалого. Тому не потрібно завжди бачити те в що віриш, а вірити в те що бачиш. Бачити можна багато, головне «прагнення досконалого» правильно і вимальовувати досконало в своїй уяві.

Ти живеш, кохаєш, віриш і вмираєш.
А чому живеш – ти і сам не знаєш.
Щодня спиш і ходиш, гроші заробляєш,
А що хочеш мати, того і не знаєш.

Посій добро, посій життя:
І забуянить тоді нива,
Яка змете усе сміття,
Яке в душі твоїй гноїлось.

В ліжку я лежу сама.
Холодно чомусь мені .

Ти світло безсонних ночей
Ти вогник далеко в степу
Ти зірка що шлях прокладає
Будь що я зроблю бо люблю
Для тебе, моє ти кохання, для тебе

Кiнець. Усе,спинився час.
Мiй шлях вже прiрва обiрвала
i сенсу жить менi нема
Рука щось гостре все шукала.